Кумир, ідол, бовван і капище

Кумир, ідол, бовван і капище — слова з одного кола понять, які легко сплутати. Перші три означають те саме: статую божества, вирізьблену з дерева або каменю, якій приносили жертви. Капище — не статуя, а місце: майданчик, де вона стояла.

Усі три — слова книжні, з церковнослов'янської та літописної традиції. Селянин ХІХ століття, у якого етнографи записували перекази, сказав би радше «бовван». За цими назвами стоїть не одна суцільна традиція, а два різні шари — писемний і усний.

Кумир

Значення, яке нині майже стерлося: «статуя, якій язичники поклоняються; ідол». Сучасне «кумир мільйонів» — пізніший переносний ужиток того самого слова.

Походження остаточно не з'ясоване. Етимологічний словник української мови вважає найприйнятнішим зв'язок з осетинським gumîr «велетень; ідол» — можливо, через булгарське посередництво з алано-осетинського gumeri, яке пов'язують із назвою кіммерійців. Менш вірогідні версії виводять слово із семітського кореня (сирійське kumrā «жрець») або з фінського kumartaa «кланятися». Старослов'янська форма — коумиръ.

Саме це слово стоїть у ключовому записі «Повісті минулих літ». Під 980 роком літописець розповідає, як Володимир «поставив... кумири на пагорбі, поза двором теремним: Перуна дерев'яного, — а голова його [була] срібна, а вус — золотий, — і Хорса, і Дажбога, і Стрибога, і Симаргла, і Мокош». Похідне «кумирня» означало язичницьку молитовню.

Ідол

Ідол — грецьке за походженням: εἴδωλον «подоба, образ», від ἰδεῖν «бачити». У давньоруську мову потрапило через церковнослов'янське посередництво. Той самий корінь, що в латинському video і в українському «видіти».

У писемних пам'ятках «ідол» — слово полемічне: ним церковні автори називали те, що прагнули викорінити. Повчання ХІ–ХІІІ століть — «Слово про ідолів», «Слово святого Григорія» — перелічують ідолів, яким ще приносили жертви. Тобто про дохристиянський культ ми знаємо переважно словами його супротивників, і це варто тримати в голові, читаючи будь-який опис слов'янського пантеону.

Бовван

Бовван — те саме значення, але слово живої мови: «ідол, кумир, істукан». Запозичене з тюркських мов, імовірно двічі: його пов'язують із давньотюркським balbal «намогильний камінь, пам'ятник» і з перським pählivān «герой, борець».

«Бовван» і «болван» — не два схожі слова, а одне. Етимологічний словник української мови подає їх спільною статтею, поруч із формами балван, буван і бованячити, а праслов'янську основу реконструює як bъlvanъ, bolъvanъ, balъvanъ. Тобто українське «бовван» і російське «болван» — та сама одиниця, а не запозичення одного з другого.

Звідси й увесь ланцюжок значень. Спершу — намогильна кам'яна стела, що й дало давньотюркське balbal. Далі будь-яка різьблена подоба. Потім неотесана колода. І нарешті людина, про яку кажуть «стоїть як бовван». Давньоруське бълванъ означало водночас «стовп, колода» і «ідол, статуя» — обидва кінці цього ланцюжка якийсь час співіснували в одному слові.

Той самий корінь має слово, у якому зневаги немає зовсім, — «бовваніти», тобто невиразно виднітися вдалині; словник подає його серед варіантів тієї ж статті. Логіка тут проста: те, що бовваніє на обрії, поводиться достоту як ідол на пагорбі — видно, що щось стоїть, а що саме, не розібрати.

Капище

Капище — місце, де стояв кумир: майданчик просто неба, найчастіше на підвищенні, обмежений ровом, валом або частоколом. Не храм у звичному сенсі — ні стін, ні покрівлі тут не було. Схожу логіку високого місця, за яким закріпилася слава давньої святині, видно й на прикладі Кам'яної Могили.

Слово запозичене з церковнослов'янської: капиштє походить від старослов'янського капь «видиво, привид, образ», яке, ймовірно, прийшло з давньочуваської (дунайськобулгарської) мови — пор. чуваське кап «зовнішній вигляд, форма» і давньотюркське kep «форма». Буквально капище — «місце образу».

Поряд із капищем часто згадують требище — майданчик, де громада збиралася на бенкет і приносила треби. Але чіткий поділ «капище окремо, требище окремо», який охоче описують сучасні тексти, у джерелах не зафіксований так однозначно: це переважно пізніша реконструкція.

Що показує археологія

Найвідоміші пам'ятки такого типу на українських землях — у Медоборах на Тернопільщині: городища-святилища Богит, Звенигород і Ґовда. Їх досліджувала у 1980-х експедиція Ірини Русанової та Бориса Тимощука. На Богиті задокументовано майданчик з ямою для ідола, жертовну яму й житла, які тлумачать як прихисток для прочан.

Поруч, у Збручі, 1848 року знайшли чотиригранного кам'яного ідола з трьома ярусами рельєфів — Збруцького ідола. Його часто читають як модель світу, суголосну уявленням про Яв, Нав і Прав. Проте 2011 року Олексій Комар і Наталія Хамайко опублікували працю, у якій доводять, що це радше пам'ятка доби романтизму: за їхньою версією, фігуру виготовили на початку ХІХ століття. Дискусія триває, і ставити крапку зарано.

Сучасні непорозуміння

«Кумир» сьогодні майже завжди означає улюбленця публіки. Читач, який натрапляє на «кумири Володимира», цілком може зрозуміти фразу навпаки — саме тому давнє значення варто називати прямо.

Друге непорозуміння — самé слово «капище». Його охоче вживають сучасні рідновірські спільноти, описуючи докладний устрій святилища з поділом на зони й функції. Історичні джерела таких подробиць не дають: більшість реконструкцій спирається на кілька археологічних об'єктів, тлумачення яких лишається дискусійним.